history

Історія  кафедри  нормальної  фізіології.

 

У 1921 році у Вінниці був відкритий фармацевтичний інститут, про що було повідомлено у місцевій газеті.

У травні 1930 року був відкритий Вінницький філіал Всеукраїнського інституту заочної медичної освіти. Практичні та лабораторні заняття почались 1 жовтня і проводились у навчальних приміщеннях фармацевтичного інституту. Студенти отримували домашні навчальні завдання та контрольні роботи з Київського, Харківського та Одеського медичних інститутів. Іспити та заліки приймали викладачі фармацевтичного інституту.

У 1932 році заочний медичний інститут був реорганізований у вечірній виробничий інститут. Восени цього року почала функціонувати кафедра нормальної фізіології у трьох кімнатах на базі обласної лікарні ім. М.І.Пирогова.

 Очолив кафедру учень академіка І.П.Павлова  та  нащадок  славетного  Григорія  Сковороди  професор А.І.Сковорода-Зачиняєв, який був завідувачем до 1936 року. Народився у 1877 році у Воронеькій губернії. До жовтневої революції працював вчителем середньої школи у Петрограді. Після встановлення радянської влади в Україні переїхав до Києва, де спеціалізувався з рефлексології. Займав посаду доцента у медичному інституті, викладав у ветеринарному та художньому інститутах Києва, був завідувачем лабораторії з рефлексів Всеукраїнської академії наук. Наприкінці 20 років працював під керівництвом І.П.Павлова у Фізіологічному інституті АН СРСР у Ленінграді. Виконував роботу з питань про особливості нервової системи собаки врівноваженого типу. Спостерігав виникнення гіпнотичних фаз. Була виконана й надрукована наукова робота „Опыт характеристики уравновешенного типа нервной системы“.  Помер у 1936 році і похований у Вінниці. На кафедрі в той час працював один асистент О.А.Тригубенко.

У 1934 році наказом наркома охорони здоров’я УРСР був створений медичний інститут і почалось будівництво навчальних корпусів і гуртожитку.

У 1937 році кафедру очолив учень, а потім співробітник академіка І.П.Павлова, кандидат медичних наук Г.В Скіпін.

Георгій Васильович Скіпін народився у 1900 році в сім’ї  робітників. Навчався у Військово-медичній академії. Під час навчання займався науковою роботою на кафедрі фізіології під керівництвом І.П.Павлова. Після закінчення академії працював лікарем військового шпиталю і продовжував наукові заняття в лабораторії І.П.Павлова по утворенню умовних рефлексів. У 1928 році за представленням І.П.Павлова був зарахований до аспірантури при фізіологічному відділі Інституту експериментальної медицини. Після закінчення аспірантури у 1930 році був за конкурсом залишений у докторантурі при Інституті фізіології АН СРСР та продовжував працювати у „башні мовчання” фізіологічного відділу Інституту експериментальної медицини. Після закінчення докторантури у 1933 році продовжував працювати у І.П.Павлова, водночас займав посаду асистента кафедри фізіології  I Ленінградського медичного інституту. У 1934 році за представленням І.П.Павлова був обраний завідувачем кафедри нормальної фізіології Донецького медичного інституту. З 1937 до липня 1941 року очолював кафедру нормальної фізіології Вінницького медичного інституту кандидат медичних наук, а потім професор Г.В.Скіпін. 

 

Під його керівництвом працювали асистенти М.Є.Штарк і М.І.Іванов, вивчались механізми утворення умовних харчових рефлексів та вплив симпатичної нервової системи на вищу нервову діяльність. У 1940-1941 роках було надруковано 9 статей у трудах фізіологічної лабораторії ім. І.П.Павлова.

Під час Великої Вітчизняної війни і до 1952 року виконував науково-педагогічну роботу у медичних інститутах Алма-Ати, Іваново та Донецька. У 1952-1964 роках працював завідувачем лабораторії умовних рухових рефлексів   при Інституті вищої нервової діяльності АН СРСР у Москві. У 1947 році видав монографію „О механизме образования условных пищевых рефлексов”. В останні роки займався вивченням фізіологічних механізмів свідомих рухів. Надрукував 13 робіт, виконаних під безпосереднім керівництвом Павлова. Отримав звання члена-кореспондента АПН РРФСР. Помер 5 червня  1964 року від хвороби серця.  

Під час Великої Вітчизняної війни у 1942-1943 роках завідувачем кафедри був професор П.М.Сєрков, викладачем - Є.Ф.Леонова Апаратуру зберігали у підвальних приміщеннях кафедри анатомії. Це полегшило роботу кафедри навесні 1944 року, коли відновились у повному об’ємі заняття з нормальної фізіології. Завідувачем кафедри був обраний професор П.М.Сєрков - учень одного з провідних електрофізіологів країни академіка Д.С.Воронцова. Він очолював кафедру з 1944 до 1953 року.

 

 

Пилип Миколайович Сєрков (Фото 3) народився 12 жовтня 1908 року в селянській сім’ї в селі Фарпост Шулячеського району Рязановської волості Смоленської губернії. До 1926 року займався сільським господарством і навчався у середній школі. У 1926 році був зарахований до Смоленського медичного інституту й закінчив його 15 січня 1931 року. Після закінчення інституту працював завідувачем Ореховенської лікарні Ізносковського району, у минулому Західної області. Протягом року був лікарем-червоноармійцем 191 стрілецького полку, розташованого у м. Рославлеві. Після служби в армії навчався в аспірантурі на біологічному факультеті Казанського університету. У вересні 1935 року перейшов асистентом до Київського медичного інституту, захистивши у 1936 році кандидатську дисертацію і отримавши у 1938 році звання доцента. Успішно займався науковими дослідженнями й у 1941 році захистив докторську дисертацію  з „Фізіології ізольованого смугастого м’язового волокна”. У червні 1941 року був призваний до лав Червоної Армії і служив завідувачем лабораторії дорожньо-експлуатаційного полку 5 армії. 21 вересня 1941 року після оточення німцями легкопораненим попав у полон. 11 жовтня 1941 року втік з полону й до грудня був безробітним. У грудні 1941 року повернувся до посади доцента у Київському медичному інституті. З вересня 1942 до березня 1943 року був завідувачем кафедри фізіології Вінницького медичного інституту. Після закриття німцями інституту працював у Вінниці спочатку лікарем епідеміологом, а потім рентгенологом туберкульозного відділення. Після звільнення Вінниці від німців влаштувався на два тижні лікарем-ординатором шпиталю для легкопоранених, після чого повернувся завідувачем кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту та деканом цього ж інституту з вересня 1946 до липня 1948 року, а потім з вересня 1949 року до серпня 1953 займав посаду заступника директора з учбово-наукової частини. У 1947 році був нагороджений медаллю „За доблестный труд во время Великой Отечественной войны”. У 1953 році переїхав до Одеси завідувачем кафедри нормальної фізіології медичного інституту ім. М.І.Пирогова.

 

 

 

У 1944-1946 роках на кафедрі працювали учні  академіка Д.С.Воронцова доцент М.М.Кулагін, що прибув з Хабаровська,  асистент  Є.Ф.Леонова, що прибула до Вінниці з Києва, а також К.П.Топчієва. та І.Я.Волошина

 

 

 

Під керівництвом професора П.М.Сєркова було розгорнуто вивчення регуляторних механізмів функцій організму в різних проявах. Передача збудження з нервів на скелетні м’язи вивчалась Є.Ф.Леоновою, на серце - К.П.Топчієвою. Впливом інтероцептивних та пропріоцептивних імпульсів на дихання та кров’яний тиск займався М.М.Кулагін, інтероцептивних імпульсів на електричну активність кори великих півкуль – Н.В.Братусь. К.В.Осташков вивчав взаємовідносини процесів збудження і гальмування у спинному мозку. Аналізом електричної активності кори головного мозку в залежності від віку при різних захворюваннях  разом із клініцистами займався професор П.М.Сєрков, який продовжив наукові традиції свого вчителя. Необхідно відмітити, що після переїзду професора  П.М.Сєркова спочатку до Одеського  медичного інституту ім. М.І.Пирогова, а потом до Інституту фізіології АН УРСР ім. О.О.Богомольця творчі зв’язки з ним продовжували підтримуватись. Значна кількість наукових робіт кафедри виконувалась за його консультаціями. П.М.Сєрков приїжджав читати лекції студентам 2 курсу нашого інституту й сфотографувався зі співробітниками кафедри нормальної фізіології.

 

 

 

Лєонова Єлизавета Федорівна народилася у 1912 році у Петрограді в сім’ї поштово-телеграфного службовця. З 1914 року батька перевели працювати до Києва. У 1927 році закінчила семирічну трудову школу, а у 1930 – другу кооперативну професійну школу, працювала помічником бухгалтера та бухгалтером у різних кооперативних закладах м. Києва. У 1933 році була зарахована до Київського медичного інституту, який закінчила з відзнакою у 1937 році. Була залишена в аспірантурі цього ж інституту при кафедрі нормальної фізіології. За сумісництвом з січня до вересня 1938 року проводила заняття з фізіології зі студентами Київського стоматологічного інституту та у 1938-1940 роках – у Київському медичному інституті. З серпня 1940 по липень 1941 року працювала асистентом кафедри нормальної фізіології Київського медичного інституту. Коли Київ захопили німці, деякий час була безробітною. Евакуюватися не змогла, оскільки було двоє малюків і стара хвора мати. З січня до червня 1942 року працювала асистентом кафедри нормальної фізіології Київського медінституту, а з 16 листопада 1942 до березня 1944 - асистентом кафедри фізіології Вінницького медінституту. Водночас з лютого 1943 року до визволення Вінниці від німців була спочатку лікарем очного відділення Пироговської лікарні, а потім до 12 червня 1945 року виконувала обов’язки завідувача цим відділенням. У 1944 році працювала асистентом кафедри очних хвороб Вінницького медінституту. З вересня 1944 до вересня 1950 працювала асистентом кафедри нормальної фізіології цього інституту. Після чого була переведена асистентом на кафедру фармакології тому, що одружилась з професором П.М.Сєрковим, що був завідувачем кафедри нормальної фізіології. У 1948 році почала працювати над кандидатською дисертацією: „К вопросу о значении ацетилхолина в процессе передачи возбуждения с нерва на мышцу”,  захистила її у 1953 році в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Одним з опонентів був професор Д.С.Воронцов.

 

 

 

 

 

 

 

Топчієва Катерина Павлівна народилась 1 грудня 1910 року в Полтаві в сім’ї рахівника. У 1924 році закінчила сім класів середньої школи у Тбілісі, куди переїхала з батьками у 1911 році. У 1924-1927 роках навчалась у педагогічному технікумі  Пирятина Чернігівської області. З серпня 1927 до 1930 року працювала вчителем біології 5-7 класів 7-річної школи с.Шульгіна Старобельської області.  У 1930-1933 роках навчалася на стоматологічному факультеті Київського медичного інституту, одночасно працюючи лаборанткою кафедри гістології цього ж інституту. У 1933 році був відкритий стоматологічний інститут, який вона закінчила у 1934 році. З серпня 1934 до лютого 1935 року була асистентом кафедри гістології Київського медінституту. Наказом Наркомату охорони здоров’я звільнена від посади асистента і з квітня 1935 року до лютого 1936 працювала лікарем у сільській Красноселківській лікарні Вінницької області. З лютого 1936 до червня 1941 року виконувала обов’язки асистента кафедри гістології Вінницького медичного інституту. Під час окупації Вінниці німцями з липня 1941 року до визволення міста була у підпільній організації, розповсюджувала листівки, забезпечувала медикаментами партизан, працюючи у 1941-1942 роках санітарним лікарем міської управи. У цей же час була асистентом на кафедрі гістології, до лютого 1945 року продовжувала виконувати обов’язки на цій кафедрі. У лютому 1945 року перейшла асистентом на кафедру нормальної фізіології. Виконувала наукову роботу з теми: „Вплив відцентрових нервів серця на чутливість до гуморальних факторів”. Це стало її кандидатською дисертацією, яку вона захищала у 1953 році у Львівському медичному інституті. ВАК не затвердив рішення Вченої ради. Вдруге дисертація захищалась після доповнення новими даними під назвою „Взаємовідносини між нервовими і гуморальними впливами на серце” 23 травня 1953 року в Одеському медінституті. Одночасно вивчала фізіологічні зрушення у трактористів під час польових робіт. З вересня 1955 року працювала асистентом кафедри гістології і на 0,5 ставки на кафедрі нормальної фізіології. З лютого 1956 року  перейшла на повну ставку асистента кафедри нормальної фізіології. У 1966 році обрана доцентом цієї ж кафедри.

Наукову роботу продовжувала виконувати під керівництвом проф. П.М.Сєркова  з теми „Електрофізіологічний аналіз функціональних властивостей нейронів інтрамуральних гангліїв серця” Це стало її докторською дисертацією, яку вона захистила у 1972 році й отримала вчену ступінь доктора медичних наук у 1974 році. До 1989 року працювала на кафедрі нормальної фізіології, читала курс лекцій з біофізики та нормальної фізіології.

 

Волошина Іда Яківна народилась у 1914 році у м. Вінниці. У 1923 році вступила до семирічної трудової школи, після її закінчення у 1930-1933 роках  працювала кресляркою на Вінницькому суперфосфатному заводі , потім у цукротресті, у 1933-1937 роках – кресляркою Головцукру у Москві. З вересня 1937 до червня 1941 року була студенткою Вінницького медичного інституту. У 1942 році під час евакуації до Фрунзе (тепер Бішкек) закінчила з відзнакою медичний інститут.  Працювала до січня 1945 року у лікарнях Управління виправно-трудових колоній м. Барнаула Алтайського краю. У січні 1946 року демобілізувалась і повернулася до Вінниці. У липні 1946 – серпні 1948 року працювала асистентом кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. Приймала участь у розробці клініко-фізіологічної тематики. З 1948 року перейшла на посаду старшого лаборанта цієї ж кафедри. 

 

 

 

 

Микола Миколайович Кулагін народився у 1909 році в Казані. Після смерті батька у 1920 році працював два роки розсильним Губкому міста Казані, а потім чорноробочим сировинного складу Татсільгоспкредітсоюзу. У 1927 році закінчив школу другого ступеня і вступив до Казанського ветеринарного інституту, де навчався до 1932 року. Після закінчення інституту спочатку був завідувачем лабораторії у містечку Юрино Марійської автономної області, потім лікарем-стажистом Свердловського артполку. Після закінчення служби у армії працював лікарем-зоотехніком Татмукомолтресту. У жовтні 1934 року був зарахований до аспірантури кафедри фізіології біофаку Казанського державного університету, яку закінчив у 1937 році. З листопада 1937 року до вересня 1939 року займав посаду завідувача кафедри фізіології Білоцерківського сільськогосподарського інституту. У 1938 році захистив кандидатську дисертацію: „З впливу рецепторів м’язів шиї та лабіринтів на дихання децереброваних собак”. У 1939 році був обраний доцентом цієї ж кафедри. У вересні 1939 року перейшов асистентом до Київського медичного інституту, а з вересня 1940 року був призначений завідувачем кафедри фізіології Ульяновського педагогічного інституту. З липня 1941 року до квітня 1946 року служив лікарем при Оргвідділі Штабу Далекосхідного фронту, розташованому у м. Хабаровську. У 1945 році був нагороджений медаллю „За победу над Германией в Великой Отечественной войне”, у 1946 році – медаллю „За победу над Японией”. Після закінчення військової служби у 1946 році був зарахований доцентом кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. З 1949 року працював над докторською дисертацією  „Рефлекторное влияние с проприорецепторов скелетных мышц на внутренние органы”. Отримав 3-річну докторантуру у професора П.М.Сєркова. Після закінчення докторантури наказом Міністерства охорони здоров’я від 17 серпня 1953 року був переведений на посаду виконуючого обов’язки завідувача кафедри нормальної фізіології Станіславського медичного інституту. 

У 1950-1953 роках на кафедрі працювали професор П.М.Сєрков, доцент М.М.Кулагін, асистенти К.П.Топчієва, Т.О.Свєтланова, О.Д.Жовноватая,  у аспірантурі навчались К.В.Осташков, та Н.В.Братусь.

 

 

 

Осташков Костянтин Володимирович народився 20 серпня 1929 року  в сім’ї інженера-будівельника Вінницького цукробуряктресту. У 1932 році переїхали до Харкова у зв’язку зі зміною роботи батька. У 1936 році вступив до Харківської середньої школи. Під час війни знаходився на тимчасово окупованій території спочатку у Харкові, де закінчив 5 класів, а потім у Вінниці,  де навчався у школі № 4. У 1945 році закінчив цю школу з золотою медаллю. Був зарахований до Вінницького медичного інституту. Навчаючись у інституті, водночас закінчив заочні 3 річні курси  з іноземних  мов у Москві. Оволодів англійською, французькою і німецькою. Після закінчення з відзнакою інституту у 1950 році працював деякий час старшим лаборантом кафедри нормальної фізіології. 10 жовтня 1950 року був зарахований до аспірантури на цій кафедрі у професора П.М.Сєркова. З 1 вересня 1953 року був переведений у асистенти цієї кафедри. 11 лютого 1954 року у Одеському державному медінституті захистив кандидатську дисертацію „Влияние кофеина и брома на течение процессов возбуждения и торможения в спинном мозгу.”  У цьому ж році пройшов удосконалення у Київському  інституті рентгенології та радіології , оволодів методикою застосування  мічених атомів. Читав курс радіології у Вінницькому медичному інституті, одночасно працюючи асистентом на кафедрі нормальної фізіології. 13 лютого 1956 року був звільнений з посади асистента кафедри нормальної фізіології і переведений асистентом кафедри рентгенології та радіології до Дніпропетровського медичного інституту.     

 

 

 

Свєтланова Тетяна Олександрівна народилась у жовтні 1922 року у Вінниці Подільської губернії. У 1940 році закінчила 10 класів. З 1941 року до звільнення Вінниці від німців знаходилась на окупованій території разом з матір’ю, не працювала. Мати була завідувачем дитячого будинку, не взмозі евакуюватися з дітьми, залишилася з ними і продовжувала працювати у дитячому будинку на окупованій території. Після війни була нагороджена медаллю за збереження дітей. У 1944 році Тетяна Олександрівна була зарахована на лікувальний факультет Вінницького медичного інституту, який закінчила у 1949 році. Працювала деякий час лікарем Облсанстанції. У травні 1950 року зайняла посаду старшого лаборанта кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. У вересні 1951 року була переведена на посаду асистента цієї ж кафедри і працювала до 1954 року. У цьому ж році була переведена на кафедру фармакології.

 

 

Братусь Ніна Василівна народилась 24 березня 1926 року у м. Ромни Сумської (тепер Полтавської) області. У 1931 році переїхала з сім’єю до Сум. У 1934 році вступила до школи, до початку Великої Вітчизняної війни закінчила 8 класів. У 1941 році евакуювалась із заводом, на якому працювала мати до Челябінська. Півроку працювала зварювальницею на військовому заводі, а потім – секретаркою-друкаркою Челябінської міської контори Держбанку. Водночас займалась у школі, яку закінчила з відзнакою і була зарахована студенткою Київського медичного інституту, що під час війни був розташований у Челябінську. Другий курс медінституту закінчувала у Києві після звільнення його від німців. З першого вересня 1945 року перевелася до Вінницького медичного інституту у зв’язку зі зміною місця роботи батька. Інститут закінчила з відзнакою у 1948 році. З 1948 до 1951 працювала інспектором сектору лікувально-профілактичної допомоги дітям Вінницького Облздороввідділу. У 1950 році закінчила курси педіатрії при Ленінградському державному педіатричному інституті. Одночасно працювала ординатором 1 дитячої лікарні, а потім лікарем педіатром-фтизіатром. У 1951 році була зарахована до аспірантури у професора П.М.Сєркова при кафедрі нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. Кандидатська дисертація „Влияние раздражений механорецепторов желудка и 12-перстной кишки на электрическую активность коры головного мозга” захищена 18 листопада 1954 року в Одеському медичному інституті.

 

З вересня 1954 до 15 січня 1958 року виконувала обов’язки асистента кафедри нормальної фізіології у Вінницькому медичному інституті.  З липня 1959 року займала посаду доцента цієї ж кафедри. У 1965 році захистила  докторську дисертацію „Электрофизиологическое исследование механизмов висцерорецепции мозжечка” у Одеському державному медичному інституті.  Звання професора отримала  у червні 1966 року. З 1964 року  до грудня 1992 завідувала кафедрою нормальної фізіології. З 1992 року до кінця життя була професором цієї кафедри. Велика наукова діяльність професора Н.В.Братусь, присвячена електрофізіологічним дослідженням різних структур головного мозку, знайшла відображення у статтях, надрукованих у центральних та республіканських журналах, доповідях на багатьох фізіологічних з’їздах, симпозіумах   та наукових конференціях. За свої наукові досягнення Ніна Василівна була обрана у 1980 році членом міжнародної організації з вивчення мозку IBRO, у 2000 році їй була призначена довічно Державна стипендія як видатному діячу науки.  Вона отримала звання „Заслуженого діяча науки і техніки України”, відзнаку „Відмінник охорони здоров’я”. Була нагороджена орденами „Знак пошани”, „Трудового Червоного Прапора”, медаллю „За доблесну працю”. Є автором монографії „Висцерорецепторы и мозжечок”. Ніна Василівна була ініціатором поліпшення методики викладання курсу нормальної фізіології. З цією метою були видані посібники з аудиторної самостійної роботи студентів, методичні рекомендації для проведення практичних занять студентів з різних розділів предмету, створені ситуаційні задачі з відповідями.

Вона приймала активну участь  у громадському житті кафедри, інституту (потім університету) міста, області і країни. У різні роки обиралась депутатом Міської ради, секретарем парторганізації професорсько-викладацького складу, членом парткому інституту, членом Вінницького  Горкому КПУ, делегатом 25 з’їзду КПРС, членом Правління товариства Радянсько-польської дружби, членом Правління Всесоюзного та  Республіканського товариства фізіологів. Трагічна смерть обірвала її життя 30 вересня 2002 року.    

 

 

 

Жовноватая Ольга Дмитрівна народилася у 1920 році в селі Диканька Полтавської області в сім’ї ветеринарного фельдшера. У 1927-1937 роках навчалась у Диканській десятирічці. Після закінчення школи вступила до Харківського інституту комунального господарства. Після року навчання  перейшла на біофак Харківського державного університету ім. Горького. До початку Великої Вітчизняної війни закінчила 3 курси. Під час окупації з жовтня 1941 до жовтня 1943 жила в селі Диканька, періодично працювала в колгоспі та МТС. У жовтні  1943 року після звільнення від німців повернулась на 4 курс Харківського університету.  Закінчила його у 1945 році і отримала призначення у м. Чернівці. 1 рік працювала у Чернівецькому педучилищі викладачем біологічних дисциплін. З травня 1946 року була старшим лаборантом на кафедрі нормальної фізіології Чернівецького медичного інституту, з вересня 1946 до липня 1951 року – асистентом цієї ж кафедри. Підготувала до захисту кандидатську дисертацію. З вересня 1951 до липня 1952 року викладала фізіологію у Чернівецькій фельдшерсько-акушерській школі. У вересні 1952 року зарахована асистентом кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. 14 травня 1953 року захистила кандидатську дисертацію з теми: „Влияние пищевого возбуждения желудочных желез на мочеотделение” у Харківському державному університеті ім. Горького. На посаді асистента працювала до 16 жовтня 1956 року, коли перейшла на кафедру фізіології Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського.    

З 1953 до 1961 року кафедрою керував професор М.К.Вітте. Співробітниками були доценти М.М.Кулагін і Н.В.Братусь, асистентами – К.В.Осташков, К.П.Топчієва, І.Ф.Олійник, Т.О.Свєтланова, М.С.Яременко, І.І.Дорошенко, О.В.Левчук. Під  керівництвом професора М.К.Вітте вивчалися впливи високої температури на організм людини, у тому числі у виробничих умовах та у тварин в експериментах. 

Наукові дослідження кафедри в цей час стосувалися вивчення процесів терморегуляції у хворих (проф. М.К.Вітте, к. м. н. К.П.Топчієва разом з психіатрами), впливу високих температур навколишнього середовища на організм тварин в експерименті (Т.О.Свєтланова, Е.Г.Захарова), на організм людини у виробничих умовах (К.В.Осташков), спортсменів – (Г.М.Смолякова). Вивченням слиновиділення у хворих при підвищеній температурі тіла займалась терапевт В.П.Довгаленко.

 

 

Микола Карлович Вітте народився у 1899 році у Черкасах Київської губернії у сім’ї вантажного візника. У 1918 році закінчив Київське реальне училище. З грудня 1919 до квітня 1920 року служив писарем евакошпиталю у Києві. У серпні – листопаді 1920 року – заступником коменданта Лисогірського форту Київського Окружного Військово-інженерного управління. У серпні 1920 – листопаді 1921 року пройшов „чистку партії”.  З грудня 1921 до березня 1922 року був помічником начальника військово-цензурного-відділу Київського військового округу.   У листопаді 1920 року вступив до Київського медичного інституту й закінчив його у липні 1925 року, після чого був зарахований аспірантом кафедри гігієни праці цього ж інституту. Одночасно працював з липня 1925 до березня 1931 року завідувачем фізіологічної лабораторії Київського Інституту організації праці у сільському господарстві Наркомзема та з вересня 1926 року до вересня 1930 року – асистентом кафедри гігієни праці Київського медичного інституту. З вересня 1931 року до вересня 1936 року працював асистентом на кафедрі фізіології цього ж інституту. Водночас з квітня 1932 до червня 1941 був завідувачем відділу фізіології Інституту гігієни праці й профзахворювань. Крім цього, у вересні 1938 – вересні 1940 року був виконуючим обов’язки доцента кафедри фізіології Київського стоматологічного інституту. З початком Великої Вітчизняної війни з червня 1941 до серпня 1943 року керував санвідділом армії, приймав участь у санітарному забезпеченні операцій Сталінградської битви. У 1943 році був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю „За оборону Сталинграда”.  Після поранення працював доцентом кафедри гігієни праці до серпня 1944 року у м. Чкалові, куди був евакуйований Харківський медичний інститут. З серпня 1944 до червня 1946 року був директором Київського інституту гігієни праці. У липні 1946 року був призначений завідувачем кафедри фізіології Київського стоматологічного інституту, де працював до серпня 1953 року  та за сумісництвом – завідувачем відділу фізіології Інституту гігієни праці до вересня 1952 року. З серпня 1953 року завідував кафедрою нормальної фізіології Вінницького медичного інституту та був заступником директора з навчально-наукової роботи.  Є автором монографій „Учение И.П.Павлова о высшей нервной деятельности” та „Тепловой обмен человека и его гигиеническое значение”.  

Приймав активну участь у житті інституту, міста, області, країни. З 1946 року був членом Правління Українського товариства фізіологів. У вересні 1956 року був представлений у члени-кореспонденти АН УРСР з нормальної фізіології. У 1958-1961 роках обраний депутатом Міської ради, був головою Вченої Ради інституту. У 1959 році приймав участь у нараді Головної держсанінспекції СРСР з питань спецодягу для робітників промисловості. У 1961 році був переведений до Міністерства охорони здоров’я УРСР, за сумісництву керував відділом фізіології Інституту гігієни праці, де працював до самої смерті  у 1970 році.

 

Яременко Михайло Сергійович народився у 1931 році в сім’ї службовця органів безпеки у Києві. У 1939 році вступив до 1 класу Київської середньої школи. Під час окупації був у  Києві з батьками. Батько був залишений для підпільної роботи у Києві, де загинув у 1943 році. Мати з грудною дитиною заарештували німці. З дворічною сестрою його забрала сестра батька. Після звільнення Києва їх віддали до дитячого будинку. Після війни навчався у Київському військово-музичному училищі. У 1948-1950 роках служив у Калінінградському військовому оркестрі, з 15 листопада 1950 до 1 жовтня 1951 року – в оркестрі Київського танкового технічного училища. Під час служби у лавах Радянської  армії навчався в середній вечірній школі, яку закінчив у 1951 році. Вступив до Київського   державного  університету  ім.  Т.Г.Шевченка,  де  навчався  з  вересня 1951 до липня  1956  року. 31 жовтня 1956 року був прийнятий на посаду асистента кафедри нормальної  фізіології  Вінницького  медичного  інституту.  На   цій   посаді  працював   до 21 грудня 1960 року. Підготував кандидатську дисертацію з фізіології нирок і водно-сольового обміну. Вивчав умови праці робочих цукрової промисловості. У 1960 році звільнений у зв’язку з переходом на посаду завідувача відділом Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця АН УРСР.

 

 

Олійник Іван Федорович народився  14 лютого 1924 року в сім’ї селянина-середняка у селі Безуглівка Ніжинського району Чернігівської області. Батько помер у 1924 році. З 1932 до 1939 року навчався у Безуглівській неповній середній школі. Після закінчення поступив до Ніжинського ветеринарного технікуму. У 1941-1943 роках був на окупованій території, займався сільським господарством. Після звільнення від німців був призваний до лав Радянської армії. Брав участь у боях у складі стрілкової дивізії Конотопського корпусу 1 Українського фронту. Нагороджений орденом „Слави” 3-го ступеня і 4 медалями: «За отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне». У березні 1947 року демобілізувався і продовжив навчання на 2 курсі Ніжинського ветеринарного технікуму, який закінчив з відзнакою у 1948 році. У цьому ж році був зарахований до Київського ветеринарного інституту.   Закінчив його у 1953 році з відзнакою і був рекомендований до аспірантури. Деякий час у 1953 році працював молодшим науковим співробітником науково-дослідного інституту фізіології тварин при Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. У листопаді цього ж року був прийнятий аспірантом кафедри фізіології людини і тварин. Закінчив кандидатську дисертацію: „Неорганические составные части и ферментативная активность поджелудочного сока, полученные при нервных и гуморальных воздействиях на поджелудочную железу“. Захистив її 16 червня 1958 року в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. З листопаду 1956 року до липня 1959 працював асистентом кафедри нормального фізіології Вінницького медичного інституту. Був секретарем парторганізації професорсько-викладацького складу.

17  липня 1959 року був відкликаний у розпорядження АН УРСР для роботи в спеціальному відділі президії АН УРСР.

 

Дорошенко Іван Іванович народився 30 червня 1930 року в с. Дибенці Богуславського району Київської області. Закінчив Богуславську середню школу і у 1951 році вступив до Вінницького медичного інституту, який закінчив з відзнакою у 1957 році. З серпня 1957 до червня 1958 працював терапевтом у медсанчастині трубного заводу м. Харцизська Сталінської області на Донбасі. У липні 1958 року за сімейними обставинами звільнився. У 1958 року працював заступником головного лікаря поліклінічного відділу у Харцизську. З листопада цього ж року до грудня 1960 працював асистентом кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту ім. М.І.Пирогова. 21 грудня 1960 року був зарахований до клінічної ординатури при кафедрі факультетської терапії цього ж інституту.

У 1959-1962 роках на кафедрі працювали професор М.К.Вітте, доцент Н.В.Братусь, асистенти К.П.Топчієва, О.В.Левчук, Л.Л.Царюк, А.П.Кобернік, В.М.Чорний, Н.М.Матінченко. У аспірантурі навчались Е.Г.Захарова, Г.М.Смолякова та В.М.Казаков.

У 1961 році після переїзду професора М.К.Вітте до Київського Інституту гігієни праці завідувачем кафедри була призначена доцент Н.В.Братусь. Після захисту докторської дисертації у 1965 році  вона була обрана професором кафедри й керувала кафедрою до 1992 року, залишаючись професором до 2002 року. У 60-ті роки Г.М.Смолякова і В.М.Казаков захистили кандидатські дисертації. Штат кафедри поповнився вихованцями інституту Г.В.Янчик, П.Т.Дацишиним, В.М.Морозом, Л.О.Соловйовою, Л.Ю.Бурєнніковою. У 60-ті – 70-ті роки на кафедрі працювали доценти О.В.Левчук, К.П.Топчієва , Л.Л.Царюк, В.М.Казаков, Г.М.Смолякова, асистенти – Е.Г.Захарова, А.П.Кобернік, В.Е.Маркевич, М.М.Сторч, І.П.Маломуж, А.М.Хмелевський, О.Н.Іванов, Г.П.Богачук. Ці асистенти з різних причин перейшли на інші кафедри, до інших інститутів, або на іншу роботу. В.М.Казаков після захисту докторської дисертації став завідувачем кафедри нормальної фізіології Донецького медичного інституту ім. О.М.Горького, проректором з наукової роботи, а потім і ректором цього інституту. Е.Г.Захарова переїхала до Свердловська науковим співробітником Інституту гігієни праці і проф. патології. М.М.Сторч став співробітником Військово-Медичної академії ім. С.М.Кірова у Ленінграді, Л.О.Соловйова – стала старшим науковим співробітником Проблемної лабораторії інституту, О.Н.Іванов – завідувачем кафедри фізвиховання.

 

Левчук Ольга Василівна народилась 26 травня  1929 року в селі Обонеговськая Устьянського району Архангельської області в сім’ї селян. У 1932 році разом з батьками переїхала до Нарьян-Мару Архангельської області.  У 1936 році вступила до 1 класу середньої школи закінчила її у 1946 році. У тому ж році зарахована на природничий факультет Ленінградського державного педагогічного інституту ім. А.І.Герцена. Після закінчення інституту у 1950 році була прийнята до аспірантури професора Л.Г.Вороніна. Наукову роботу виконувала у Ленінградському інституті фізіології ім. І.П.Павлова АН  СРСР (село Павлово Ленінградської області). Кандидатська дисертація „К подвижности нервных процессов и ее тренируемости у рыб, рептилий и птиц” була захищена у 1953 році в цьому ж інституті. Після захисту дисертації була прийнята на кафедру зоології Мічурінського педінституту на посаду старшого викладача. Працювала протягом шести років. У 1959 році обрана за конкурсом на посаду асистента кафедри біології Вінницького медичного інституту. Після місяця роботи на цій посаді  переведена на кафедру нормальної фізіології на ту ж посаду. З червня 1962 року до червня 1964 виконувала обов’язки завідувача кафедри нормальної фізіології. Затверджена доцентом 17 лютого 1965 року. Протягом декількох років працювала над докторською дисертацією: „Сравнительно-физиологические исследования реакций клеток Пуркинье коры мозжечка на соматические и висцеральные раздражения”. Дисертація була апробована  в Інституті еволюційної фізіології ім. І.М.Сеченова. Протягом багатьох років була завідувачем навчальної частини кафедри. Приймала участь у складанні ситуаційних задач, методичних розробок для проведення практичних занять та самостійної аудиторної роботи студентів,  є автором посібника з фізіології сенсорних систем. Приймала активну участь у роботі всесоюзних і республіканських  фізіологічних з’їздів, симпозіумів і конференцій. Друкувалась у центральних та республіканських виданнях. Приймала активну участь у громадській діяльності. Виконувала обов’язки голови жіночої  ради інституту, була куратором студентських груп, у тому числі іноземних.  

 

Захарова Ема Генадіївна народилась 25 червня 1932 року в сім’ї військовослужбовця у Хабаровську. Переїжджали за службою батька з міста до міста. У серпні 1941 року евакуювались до Омська, де закінчила 3 класи. У 1943 році переїхал<